Доставляючи щастя

Про що ця книга

Про те, як Тоні Шей став бізнесменом, почавши в дев'ять років з... ферми з розведення черв'яків. І про тих обставин, завдяки яким створена ним (дещо пізніше) компанія Zappos була в підсумку куплена Amazon за 1.2 мільярда доларів (а до того Шей продав ще один створений ним бізнес компанії Microsoft, теж за значні гроші).

Це одна із самих веселих і життєрадісних ділових книг – завдяки письменницькому таланту автора, і одна з найбільш вражаючих і корисних — завдяки його підприємницькому генію.

Десять причин прочитати цю книгу від Тоні Шей:
1. Ви хочете дізнатися, як менше ніж за десять років ми в Zappos пройшли шлях з нульових продажів до торговельного обороту у мільярд доларів.
2. Ви хочете дізнатися про те шляху, який у результаті привів мене в Zappos, і про уроки, які я попутно отримав.
3. Ви хочете дізнатися про помилки, скоєних нами в Zappos протягом останніх десяти років, щоб ваша компанія змогла уникнути деяких з них.
4. Ви шукаєте правильне співвідношення багатства, роботи і щастя.
5. Ви хочете побудувати довгостроковий бізнес і міцний бренд.
6. Ви хочете укріпити корпоративну культуру, яка зробить ваших працівників або колег щасливішими і увлеченнее, що приведе до підвищення продуктивності.
7. Ви хочете поліпшити свої навички роботи з клієнтами, що зробить ваших клієнтів щасливішим і приведе до збільшення прибутків.
8. Ви хочете побудувати щось особливе.
9. Ви хочете знайти натхнення і щастя в роботі і в житті.
10. У вас закінчилися дрова для каміна. Ця книга створена для того, щоб запалювати вогонь. (Тут автор злукавив – рука не підніметься! – Прим. ред. )
Від автора

В останній рік навчання В університеті я зрозумів, що зовсім забув про перспективи організації власного бізнесу, тому взявся керувати Quincy House Grille, кафе на першому поверсі гуртожитку Quincy House. У корпусі жили близько трьохсот студентів, і кафе було місцем, де вечорами всі збиралися, щоб пограти в настільний футбол або пінбол і взагалі розважитися в кінці дня.

Ми працювали в кафе разом з одним із сусідів по кімнаті, Санджаєм. Ми відповідали за розробку меню і ціноутворення, замовлення продуктів, наймання працівників, а іноді навіть самі готували.

У той час міська влада забороняли мереж швидкого обслуговування відкривати свої точки поруч зі студентським містечком, тому одного разу я вирішив з'їздити на метро в найближчий Макдональдс. Там я поговорив з менеджером, і він продав мені сто заморожених пиріжків і гамбургерів, які я завантажив в таксі і привіз в гуртожиток. На пару місяців це стало моїм щоденним обов'язком. Оскільки ніде більше в студентському містечку гамбургерів з Макдоналдса не було, я міг брати за них три долара, притому, що обходилися вони мені по одному.

Щодня їздити в Макдоналдс мені, зрештою, набридло, і я вирішив подивитися, а чи не краще буде перетворити наше кафе в піцерію. Виявилося, що продаж піц приносить дуже високий прибуток. Виготовлення великої піци обходиться менш ніж на два долари, а продати її можна за десять (і більше, з додатковими топінгами). Ще більше можна заробити, продаючи піцу по шматочках. Вивчивши ринок, я з'ясував, що інвестиції в печі для піци складуть дві тисячі доларів. Схоже, що ризик був виправданий, тому що я глибоко вдихнув і на видиху виписав чек на цю суму.

Мені хотілося, щоб наше кафе стало місцем, де люди хотіли б «зависнути», тому я витратив багато вечорів, записуючи на відеомагнітофон музичні кліпи з каналу MTV і натискаючи на паузи кожен раз, коли починалася реклама, адже в той час автоматизувати цей процес було ще неможливо. Відеокліпи, крутившиеся у фоновому режимі, справили фурор, а в поєднанні з нашою пропозицією піци призвели до утроению виручки порівняно з попереднім роком. Інвестиції в дві тисячі доларів окупилися за пару місяців.

Завдяки піцерії я познайомився з Альфредом, який у підсумку став в Zappos фінансовим і виконавчим директором. Насправді він був моїм клієнтом номер один, кожен вечір він замовляв у нас велику піцу «Пепероні».

У Альфреда в університеті було два прізвиська: «Ущільнювач недоїдків» і «Монстр». Він отримав тому, що кожен раз, коли ми йшли в ресторан (зазвичай чоловік десять, пізно ввечері, в один і той же закопчене китайське містечко під назвою The Kong), все закінчувалося тим, що він буквально під'їдав за усіма їх тарілок. Я дякував Богові за те, що не був одним з його сусідів і не ділив з ним одну ванну кімнату.

Так что для меня не было странным то, что Альфред каждый вечер заходил к нам, чтобы заказать целую пиццу «Пепперони». Но иногда спустя некоторое время он мог появиться еще раз и попросить еще одну большую «Пепперони». На этот раз, помнится, я говорил себе: «Ух ты, да этот парень не дурак поесть!».

Несколько лет спустя я узнал, что Альфред носил пиццу наверх и продавал ее по кусочкам своим соседям по комнате. Думаю, поэтому мы в итоге и наняли его в Zappos в качестве финансового и исполнительного директора.

У підсумку виявилося, що хоча на піці я заробляв більше, ніж Альфред, в розрахунку на годину, перепродуючи її, отримував приблизно в десять разів більше, ніж я. (А ще він менше ризикував. Одного разу наше кафе стало жертвою пограбування, ми втратили дві тисячі доларів. В кінці року я з'ясував, що моя ефективна ставка склала приблизно два долари в годину. ).

Тоді я не знав, що наші відносини, засновані на піці, були зерном, яке проросло пізніше зароблені разом багато мільйонів доларів.